Олександр «Грян» Гряник - фанат футбольного клубу "Динамо" (Київ), представник руху «White Boys Club».

Олександр Сергійович Гряник народився 08 січня 1994 року в Києві. Навчався в столичній гімназії №32, після чого здобував освіту на факультеті мiжнародної економiки i менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, який закінчив у 2014 році. Завдяки батькові, футбол з'явився в житті маленького Саші ще в ранньому віці. Сергій Олександрович прагнув зробити із сина гравця на більш-менш серйозному рівні, і щовечора брав його після роботи на грунтові поля оболонської «Чайки», де бігали до темноти. Хлопець обожнював футбол і на канікулах з самого ранку пропадав на майданчиках рідного району.

Олександр ще малим почав ходити на матчі чемпіонату та єврокубків за участі київського "Динамо". В 13 років вперше опинився на виїзному секторі, але не на динамівському. Батько, який сам родом з Луганщини, повіз сина відвідати бабусю, а в один з днів відпустки до Луганська приїхав "Дніпро". Підліток вмовив батька поїхати на цю гру та навіть відпросився на гостьовий сектор. Потім він розповідав, що дніпряни дякували малому, який приїхав підтримати їхній клуб у футболці киян, навіть не дивлячись на те, що одразу зізнався - гостював у бабусі, а звідти до стадіону відстань всього 35 км. Трохи згодом настала пора самостійних виїздів та участь у навколофутбольному житті клубу. Вдома швидко помітили капу та бинти, але будучи скромним, Олександр ніяких подробиць не розповідав.

Коли почалася Революція Гідності, киянин став її активним учасником від самого початку, був на Майдані під час усіх головних подій тих днів. Особливо вплинула на нього новина про вбивство білоруса Михайла Жизневського. З початком російської агресії на Сході неодноразово збирався піти на фронт, але родина та друзі вмовляли спершу завершити навчання. Рідні згадують, що юнак часто корив себе за те, що не пішов воювати в 2014 році, разом з багатьма знайомими з фанатського середовища. Протягом наступних двох років проходив військовий вишкіл, а в 2016му пройшов КМБ та долучився до складу полку "Азов".

Наступні 6-ть років «Грян» прослужив в Урзуфі під Маріуполем. Був старшим кулеметником на першій лінії, але рідним та друзям розповідав вкрай небагато. Сестра Анастасія згадує, що нічого не знала про те, що брат служить в "Азові" та ніяких інших подробиць. За її словами, той постійно заспокоював родину та не хотів травмувати подробицями. Вона часто говорила йому, що варто полишити службу і знайти час пожити для себе. А плани на цивільне життя в Олександра були чималі. Страшенно полюбляючи гори він неодноразово ходив на вершини в Україні та закордоном. Одного разу навіть поїхав до знайомої в Мексику, а там не знаючи мови місцевих - автостопом у джунглі. Підкорив висоту 5100 метрів, діставшись діючого вулкану. Там зняв відео у кольорах столичного клубу. Мріяв піднятися на Еверест.

Звільнитися з "Азову" Олександр вирішив наприкінці січня 2022 року. Не ставши продовжувати контракт, поїхав на три тижні у Карпати, аби подумати над майбутнім. Пропрацювавши в "Азовській" пресслужбі, для якої знімав фото та відео, мав багато вражень та ідей, хотів написати книгу. Але період спокою був недовгим. 24 лютого росіяни розпочали повномасштабне вторгнення. Олександр буз будь-яких вагань зібрав рюкзак та попрощався з батьками, вже знаючи, що саме буде робити. Намагався зв'язатися зі своїм колишнім командиром, та не отримавши відповіді долучився до однієї зі столичних ТрО, де на той момент зібралися багато людей з фанатських секторів. Тривала оборона столиці, «Грян» брав участь у важких боях в Бучі, Ірпені та Гостомелі. Сестрі та батькам про реальний стан справ не розповідав.

Беручи участь у відбитті ворожого наступу на столицю, весь час прагнув приєднатися до своїх побратимів у Маріуполі. Тож коли з'явилася нагода летіти гвинтокрилами в окуповане місто - одразу ж відгукнувся одним з добровольців. «Грян» летів одним з гвинтокрилів, якому вдалося потрапити в оточений Маріуполь. Прорвавшись в місто, майже одразу втратив кращого друга, а незабаром отримав поранення. За умови браку медикаментів та чистої води рани почали підгнивати, але мужній Воїн відмовився від можливої евакуації, віддавши свій шанс на спасіння цивільній людині. Олександр Гряник востаннє зателефонував родині 7 травня, кожному сказав, що любить. Наступного дня він загинув внаслідок влучання ворожої бомби в бункер із захисниками міста. До початку виходу з «Азовсталі» лишалося 8 днів.

Батьки Олександра дізналися про загибель сина наступного ж дня, побачивши дописи на сторінках побратимів з "Азову". За життя він надихав багатьох людей ставати кращими та добрішими, і продовжує це робити навіть зараз. В пам'ять про сина, естафету з підкорення гірських вершин перейняв його батько. Він двічі підіймався на улюблені вершини «Гряна» на Кіпрі, а в планах на майбутнє - Говерла, адже і син там був. Анастасія, в пам'ять про свого брата, хоче зробити у Києві фотовиставку його робіт. Про полеглого захисника України рідним нагадуватиме cувенірний м'яч з нагоди здобуття "Динамо" чемпіонського звання, за яким колись давно Олександр вибіг з сектору на доріжки столичного стадіону.