Руслан «Хабіб» Загурський - фанат футбольного клубу "Карпати" (Львів).

Руслан Валерійович Загурський народився 4 липня 1998 року у Львові. Навчався в школі №87, а закінчивши її продовжив навчання у Львівському вищому професійному училищі харчових технологій та вступив до Міжрегіональної Академії управління персоналом на кафедру права, завершити навчання в якій не встиг. У 8-річному віці почав займатися дзюдо, а з 16 років - ММА. З 15 років захопився професійним мотоспортом. Мотоцикли, а також все, що із ними пов'язано, займали особливе місце в житті Руслана. З 7 років він разом із татом їздив на зльоти мотоциклістів у Тараканівському форті, Ужгороді, Хусті, Тернополі, Яремчі, Трускавці та форті Поповичі. У 10 років у нього з’явився перший мопед.

Того ж періоду, з 7 років, Руслан навчався грати на фортепіано.

Підтримувати «Карпати» на фанатському секторі почав із 17 років. Руслан був відданим другом колективів «Галичани» та Green White Ultras. Відвідував виїзні матчі в Києві, Дніпрі та Одесі. Цей період він дуже любив і завжди згадував з особливим теплом. Його манила атмосфера на трибунах під час матчу та згуртованість відданих фанатів.  

Ще одним захопленням від самих ранніх років, були для Руслана походи в гори. Свій перший похід він здійснив у 8 років. За життя підкорив Чорногірський хребет, Грофу, Сокільський хребет, побував на Синевирі та піднявся на гору Сивулю, Пікуй у мороз -20. У 13 років уперше сплавився Дністром, і з того часу такі сплави стали його щорічною традицією.

Сам він був дуже легким на підйом і завжди був готовий до пригод. У 2020 році, поїхавши з друзями на відпочинок у Шацьк, одного дня вирішив, що хоче провести останній день літа по-особливому і так опинився в Одесі.

З юнацтва любив усе робити своїми руками. Якось він вирішив полагодити фари у «вісімці», але в результаті розібрав пів машини. А їхати на сплав по Дністру треба було вже зовсім скоро, і зібрати все назад вони не встигали. Та ще й сидінь у машині не було. Тому просто прикрутили табуретки - і так, на табуретках замість сидінь, поїхали на сплав.

Руслан любив їздити до мами Наталі в Італію, де подорожував разом із нею та іншими рідними.

Разом із коханою Лілією мріяли про велику сім'ю та власний дім. Найбільшим прикладом та життєвим орієнтиром для Руслана був його батько. Комунікабельний і товариський, він легко знаходив спільну мову з людьми, надзвичайно добрий, обожнював людей і тварин, особливо собак.

В перші дні повномасштабного вторгнення вступив до 125-ї окремої важкої механізованої бригади ЗСУ. «Хабіб» брав участь у боях на Запорізькому, Південно-Слобожанському та Донецькому напрямках. Пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта.

Під час активних боїв за Бахмут Руслан, його батько Валерій та побратими «Кіт»і «Крякря» - лише вчотирьох упродовж довгого часу утримували важливу позицію в надзвичайно складних умовах, зокрема під час сильних морозів. Саме там Руслан отримав першу серйозну контузію.

Згодом, під час бойових дій на Донецькому напрямку, у районі села Федорівка, Руслан отримав поранення. Після швидкого відновлення він повернувся до служби.

Будучи людиною з сильним характером і власною думкою, він не мовчав, коли вважав щось несправедливим, і завжди відстоював своїх побратимів. Не міг залишатися осторонь, коли вони потребували допомоги.

Для Руслана служба була не просто обов’язком. Це були його люди, його відповідальність і його принципи, яким він залишався вірним до останнього. За час служби був нагороджений почесною відзнакою «Хрест 54 ОМБР», медаллю Міністерства оборони України «Лицарський хрест» та медаллю Міністерства оборони України «Хрест Сил територіальної оборони».

Руслан Загурський загинув 30 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання з евакуації поранених поблизу н.п. Полтавка (Запорізької обл). Похований на Личаківському цвинтарі в рідному місті.

Вічна шана Герою!

‍

No items found.
No items found.
No items found.
Вічна шана Герою!