Кирило «Прайд» Марченко - фанат футбольного клубу "Металург" (Маріуполь), представник колективу «Юність».

Кирило Андрійович Марченко народився 21 січня 1991 року в місті Сніжне (Донецької обл). Навчався у школі №7 м. Сніжного. В 2003 році разом з сім’єю переїхав до Маріуполя, а після цього вступив до Донецького інститут туристичного бізнесу (ДТБ). З дитинства любив грати в футбол, в шкільні та студентські часи приймав участі в змаганнях та був гарним воротарем. Цікавився географією, історією Першої та Другої світових війн, але найбільше любив спостерігати за футбольними матчами.

У 2008 році Кирило прийшов на фанатську трибуну головної команди рідного міста. Активно підтримував команду на домашнього стадіоні, а також об'їздив за командою фактично всю країну. В 2012-13 роках зробив "Золотий сезон", що був останнім повноцінним передвоєнним чемпіонатом. За спогадами одноклубників, був справжнім фанатом, намагався відвідувати кожен виїзний матч, дістаючись місця потягами та електричками. Їздив також і на єврокубки, і за збірну України. Не цурався відстоювати кольори клубу за межами стадіону, коли траплялася така нагода. Неодноразово стояв пліч-о-пліч з іншими маріупольськими фанатами під час навколафутбольних акцій.

З тих часів походить і позивний Кирила - «Прайд» (Гордий). І він дійсно був такою людиною, на все мав свою думку, свої ідеї. Що на секторі, що у навколофутбольних баталіях і так само на війні, він не стояв осторонь і гордо витримував усі негаразди. Був одним із засновників молодого навколофутбольного колективу «Юність», що до війни встиг засвітитись у цікавих подіях, в яких приймав участь Кирило. Коли в 2014 почалася війна на сході України, став на захист своєї землі від окупантів. У вересні того ж року, разом зі своїми побратимами з «Юності», майже у повному складі вступили до лав батальйону «Азов» де прослужив до 2022 року.

Близьким запам'яталася розповідь Кирила про події під час Широкинської операції 2015 року: - "Штурмуємо сепарський блок-пост. Ми необучені ідейні фанати з сектору, які до військової справи відношення ніякої не мали. Cепари починають насипати зі всього, що в них було, ми всі в багнюці мокрі, голодні, змерзлі йдемо вперед, в очах вогонь і прагнення вигнати ворога".

Пізніше його рідний брат Микола згадуватиме: - "Після штурму ми з братом вирішили відпочити в будівлі на першому поверсі, бо в підвалі через мороз неможливо було заснути. І тут мене брат будить, каже щось поряд сепари гради кладуть, треба йти у підвал. Подумавши 10 хв. ми все ж спустились у підвал, а ще через 1 хв. в цю, і поряд з нею, кімнати влучає снаряд граду. Коли після обстрілу ми піднялись нагору, в тій кімнаті не було живого місця. Тож везіння на війні дуже допомагало і ми на це дивились з посмішкою, і таких історій і везіння було дуже багато".

Після початку повномасштабної війни Кирило дзвонив братові вкрай не часто, т.я. зв'язку в Маріуполі майже не було. Він вже тоді дзвонив з повністю оточеного міста, але Микола каже, що не чув від брата жаління чи сильного страху: - "Він здивовано розповідав, що росіяни коїли з Маріуполем, говорив, що Чечня відпочиває. Безліч померлих цивільних лежать на вулицях і ніхто їх не забирає, постійні авіа та артилерійські обстріли, корабельні атаки з моря. Нескінченні атаки орків, які помирали пачками, але все одно лізли".

Кирило Марченко загинув 29 березня 2022 року при виконанні бойового завдання. Він та ще п'ятеро побратимів видвинулись щоб замінувати дорогу ТМками. Викликався він до виконання цієї задачі добровільно. В той день бійці потрапили під авіа удар із цими мінами і руках. Відданий фанат з Маріуполя поліг за своє рідне місто, звідки нікуди не хотів їхати.