Олександр «Рауль» Мельников - фанат футбольного клубу "Дніпро".

Олександр Юрійович Мельников народився 20 травня 1980 року в місті Кам’янське (колиш. Дніпродзержинськ). Навчався в місцевій гімназії №39, а після 9-го класу вступив до технікуму електрифікації Дніпропетровського державного аграрного університету на спеціальність електрифікація і автоматизація сільського господарства зі спеціалізацією "Електронагрівальні і холодильні установки". Навчання давалося легко, т.я. з малих років мав дуже гостру пам’ять, а весь вільний час приділяв головному своєму дитячому захопленню - футболу. Був одним з кращих футболістів серед однолітків, але в лихі 90-ті родина не мала змоги, аби повноцінно розвинути талант сина.

Та саме на футбольних майданчиках поміж житлової забудови, Сашко отримав свій позивний з яким пройде через все життя. Будучи худеньким та чорнявим хлопцем, дуже походив на іспанського гравця Рауля Гарсію. Діти це швидко помітили, і так воно й закріпилося. В 1996 р. переїхав жити в селище Карнаухівка (Дніпропетровської обл). В 1999 році був призваний на військову службу до Збройних сил України в м. Кривий Ріг в танкові війська, де отримав звання старшина. Після повернення зі служби пішов працювати на Дніпропетровський коксохімічний завод.

Підтримувати "Дніпро" на фанатському секторі почав ще з юнацьких років. Відвідував домашні та виїзні матчі, а також не забував грати і сам. Тренувався 2-3 рази на тиждень, був капітаном власної команди. Завдяки його наполегливості ця команда неодноразово займала призові місця на змаганнях в с. Карнаухівка та на турнірах у Кам’янському. Близькі та друзі згадують Олександра як життєрадісну, працелюбну та дуже відкриту людину. Завжди був товариським та мав багато друзів. Окрім любові до спорту та подорожей, захоплювався риболовлею.

В 2005 році одружився та мріяв про велику родину - доньку і сина, який би втілив мрію батька, ставши відомим футболістом. Одна мрія здійснилася в 2007 році з народженням доньки Софії. Олександр хотів бачити її всебічно розвиненою особистістю, водив на танці та вокал. Наприкінці 2012 вирішує перейти працювати на приватне підприємство. Маючи ціль дорости до посади головного енергетика, в 2013 році вступив на навчання до Міжрегіональної Академії управління персоналом та закінчив перший курс.

Будучи справжнім патріотом і почувши про початок мобілізації в лютому 2014 року, «Рауль» з’явився до військкомату. 25 березня був направлений на перепідготовку до с. Гвардійське в складі 25 окремої повітрянодесантної Дніпропетровської бригади. Наприкінці квітня розпочалася АТО. 2 травня 2014 р. з Дніпропетровського аеропорту на гелікоптерах батальйон був доставлений в м. Краматорськ, де пробув 2,5 місяці, аж до звільнення міста. Пізніше Олександр розповідав близьким, що ті дні були вельми складними. Іноді у бійців не було води та їжі.

Але тут своєму побратимові неодноразово допомагав фанатський рух. Під час недовгої відпустки згадував кумедну історію, як його рота чекала допомоги, а потім «Рауль» побачив речі з символікою рідного клубу в іншій бригаді. Тоді з’ясувалося, що фанати "Дніпра" скинули з гелікоптера посилки для свого одноклубника, але інші бійці взяли їх собі, т.я. сильно голодували. Олександр не був жадібним, але попросив повернути і розділити посилки.

Також в мережі зберіглося відео від 16 квітня 2014 року, зняте під Краматорськом. Жителі Донецької обл. зупинили військових, одним із них якраз і був Олександр. Відповідаючи на провокаційні питання журналістки проросійських поглядів стосовно того, чому військові знаходяться саме тут і що думають з приводу ситуації в регіоні, він відповів: - "У нас країну на шматки розривають. Як ми можемо до цього ставитись? Сьогодні є моя країна, а завтра її може не бути. Як я повинен до цього ставитись? Тут хочуть зірвати прапор моєї країни. Як я повинен до цього ставитись?".

У єдиній і останній відпустці зустрів всіх своїх рідних та друзів, наче всі прийшли попрощатися. Вранці 18 липня «Рауль» повернувся до військової частини, де на нього чекали нові бойові завдання. Олександр Мельников загинув 12 серпня 2014 року під час визволення міста Вуглегірськ, потрапивши під мінометний обстріл. Останньою його мрією було відвести свою доньку в 1-й клас на шкільну лінійку. Та не судилося... Похований поряд з батьком на кладовищі Соцміста в Кам’янському. 14 листопада 2014 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).